Неся правильный мед

Довелось мені побувати в одній  київській клініці у відділені  реанімації. На протязі дня, мої очі побачили таке, що одним словом можна було б назвати все як «треш».

 Не буду вдаватись в деталі, чого мене туди занесло, а тільки згадаю декілька незабутніх моментів. Вражання в цілому не з приємних, коли бачиш, як повз тебе провозять койку з заплямованими мінздравовськими простинями, а з під них виглядає частина бездиханного тіла. Напівживих провозять з відкритою головою. Цікаво, що коли час від часу няні курсують на своїх крейсерах-каталках груженими хворими через головний хол, де на них, з надією побачити, кожен свого, чекають родичі. То їхні погляди зупиняються не на родичах, а чомусь на незнайомих людях, і дивляться так, як вірний пес дивиться на свого господара. А я дивлюсь у ці очі і нічим не можу зарадити.

 Ще один погляд який я зловив належав немовляті. З ним буквально забігли молоді батьки з криками і сльозами тримаючи на руках маленьке тільце з багряновою головою. Його одразу перехопила жінка в білому халаті, взявши за ніжки і постукуючи по спинці,  приговорюючи при цоьму «кричи, кричи». Дитя висячи верх ногами, привідкрило очі саме тоді коли його проносили повз мене, я завмерши стояв дивлячись в цей погляд і зрозумів, що це повернулося життя. Пізніше вона закричала, це була дівчинка.

 Мабуть най неприємніший був секундний погляд наркомана, що раптом зявився в холі приймальні, було зрозуміло що в ноьго ломка. Він кричав в мобільник затиснений в себе між плечем та головою (базар був «увесестий»). Всі присутні ховали погляди, а він не припиняючи розмови божевільно розглядався по всім сторонам.

 Окремі групи родичів по різним куткам приймальні з замученими обличчами та заплаканими очима в очікування лікара з черговим діагнозом. Біля входу в реанімаційну стоять декілька охопивши в кільце черговог лікара, котрий пояснює їм про різновид коми і на скільки та довготривала. Іншим виносили закривавлений одяг їх рідних, що знаходились в середині. Після такого відчуваєш, що нерви вже не ті. 

 Залишаючи цю установу, немов скидаю важке ярмо та розумію, що все це продовжує існувати не дивлячись на те, що я вже пішов.

Худа веселка, рахує стрічки в голові.
Хмарки летять мов руді вівці.
То наглий захід, бруд всього дня.
Зумисно в сутінках зникає.
 

Замучений кінь -
Сніданок для вовків.
Старих, облізлих та беззубих.
Хіба потрібне їм меню,
Чи танців ритуальні форми,
Коли настільки бездоганне тіло,
За мить опиниться у шлунках.

Зрадливість тепла, як граблі на які в котре наступаєш і не збагнеш, де вони лежать. Тому всі сподівання залишаю горобцям.
А самому в цей час краще постити,  або прати господарським милом, темні як від "the cure".

Пізно, весна вже тут, самофіксація моєї підсвідомості невпинно сповіщає про це.
Слід зізнатись пор повну відсутність того чого і не було.
Хробаки вже зачекались.
Волю хробакам!
Свіжого цвіту, м'яких плодів, або дайте вже нарешті  м'яса.
М'яса хробакам!
А може сірої речовини.
Так, протеїнові мисливці не втратять свого. 

Зважай не зважай, весна розпочала свій руйнівний рух, шляхами моєї свідомості.
Свіжими зубами тепла впивається вона в мою працездатність.
Зеленими гілками зазирає мені в заспані очі.
Що це? Помста за товаришування з "теплою зимою".
Чи лише спланований авітаміноз від музики, що намагається лунати крізь дірочки динаміка.
Хочеться лише срати, і ймовірно таке бажання викликане кількістю випитого мате.
Так чи інакше, мушу скинути зайвий баласт, щоб продовжити свій рух на зустріч літу.